Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам’яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних закликальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.

    Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.

    Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким  спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.

    Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вонизастосовуються як  традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов’язані з обрядами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам’ять про життєдайні сили землі та сонця.

    Не випадково  Леся Укряїнка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.

    Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: « Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи», то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.

    Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шановливого  ставлення до нього й вимагало, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.

    Рушник виконував і важливу образно – символічну, літургійну роль у християнській обрядовості. Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг,  обличчя, рук під час літургії.В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуcт тих, хто причащається. Орар диякона нагадує віруючим і протой «лентіон», яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після обмивання. Плат Вероніки і є власне тим священним убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного. Символіка рушника генетично пов’язана і з омофором, адже за давніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила омофор святому Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих.

    Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам’ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

    Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.

    Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась  у значенні дороги, пов’язаної із світлим радісним життевим початком, з одного боку, і переходув інший світ — з другого.

    Існували подарункові рушники, які дарували на пам’ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.

    Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки , потім ці рушники дарували майстрам.

    На них приймали  новонароджених , з рушниками проводжали людину в останню путь.

    Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов’язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець – завершення життевого шляху.

    Часто перев’язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.

    Існував звичай перев’язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після  того, як вони зовсім були знищенні дощем або вітром, прив’язували новий рушник.

    Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на ворота або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев’язували рушником. Учасників процесії пов’язували хусточками або рушниками.

    Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.

    Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.

    Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти,згодом старанно готували собі посаг, ретельно ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилосябагато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12–14 рушників, а іноді навіть і більше.

    Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали,що вона «рушників не придбала»,– це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, вишивали.

    У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії ісподівання на щасливу долю.

    Рушники дарували старостам, перев’ язували  через плече, якщо на заручинах доходили згоди.Такі рушники називалися «плечовими» .

            Коли сватали дівчину,то будучи згодною, вона подавала

рушники сватам, які перев’язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами – це було законним  зобов’язанням щодо майбутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати й батько скривдженого молодого мали право йти до суду. В такому разі cуддя наказував батькові молодої заплатити скривдженим відшкодування.

    Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав  руки наречених і перев’язував рушником. Після розв’язування наречена перев’язувала рушниками старостів. І це супроводжувалося піснями.

    В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев’язувалася в поясі рушником, іноді з перев’язаним рушником йшла до шлюбу. На Гуцульщині дівчина, на знак згоди, перев’язувала старшого старосту рушниками через груди навхрест. Вішали старостам на шию калач, прив’язаний до рушника. У всіх важливих подіях у житті народу використовувалися рушники. Ось чому виникли такі вислови, як «рушники подати» (означає заручитися) або «на рушнику стати» (обвінчатися).

    Рушниками зв’язували руки молодим під час вінчання, бажаючи щасливого подружнього життя.

    Викуп молодої теж не обходився без рушника. На дивич-вечір, коли відбувався обряд прощання з дівуванням, молода й подружки обв’язувались рушником. Обв’язування молодої рушником мало обрядово-магічний захист від злих сил.

    На всій території України рушником прикрашають коровай. Іноді обв’язують навкруги або кладуть на рушник, в деяких місцевостях коровай прикривають навхрест рушниками і знімають їх лише тоді, коли починають ділити його.Ці рушники забирає собі дружко.

    Під час весілля молоді обдаровують одне одного. За традицією, наричена дарує молодому власноруч вишиту сорочку, хустину, рушники. Молодий відповідно обдаровує її чоботами, хустиною та іншими подарунками. Обов’язком нареченої є обдарування дружбів рушниками.