Наш земляк Микола Литвин

Микола Степанович Литвин - уроженець села Єлизаветівка Петриківського району Дніпропетровської області, українець. За фахом інженер-будівельник. Нині пенсіонер. Мешканець Дніпродзержинська. Світ захоплень - поезія і публіцистика.
Микола Литвин - член регіональної Спілки письменників Придніпров'я, член міжрегіональної Спілки письменників України, Член Національної Спілки журналістів України, член міського осередку "Просвіта" імені Т.Г.Шевченка, безпартійний.
 Народився Микола Степанович 11 квітня 1943 року в селі Єлизаветівка в сім'ї колгоспників: батько Степан Корнійович, мати - Параска Іванівна. Батько загинув у 1943 році під час форсування Дніпра на Аульському плацдармі. Мати з двома дітьми залишилася сама. Під час війни горіла хата і сім'я до 1953 року жила в недогорілій хаті. Щоб спорядити дочку на навчання на самостійне життя, мати продала дворище і самі живуть в різних місцях села.
У 1962 році Микола Степанович закінчив 9 класів Єлизаветівської школи, а потім навчався в Петриківській заочній школі, де отримав атестат зрілості та права водія. До призиву в армію працював водієм. Восени 1965 року повернувся з армії.
Перші поетичні твори написав, перебуваючи на службі в лавах Радянської армії, сумуючи за домівкою, за рідним краєм. Бажання вчитися привело до Дніпродзержинська. Здобув вищу освіту й кваліфікацію інженера теплогазопостачання та вентиляції. Набув досвіду роботи на новобудовах Дніпродзержинська слюсарем, майстром, виконробом. За направлекнням поїхав працювати головним інженером монтажно-будівельного управління на Рівненській АЕС для будування майбутнього селища для енергетиків. Тепер це місто Кузнецовськ.
У 1975 році  від холодних протягів тяжко захворів. Після чого повернувся до рідного Дніпродзержинська.
Його  твори друкувалися у газетах: "Димитровец", "Дзержинець", "Знамя Дзержинки", "Петриківські вісті", "Огонь Прометея", "Зоря";  у журналах: "Соціальний захист", "Стожари", "Крила"; у колективних збірках; "Відчуття криниці", "Весняний цвіт"

Життя колиска

Там, за Дніпром, в прозорый сині,
Де небо підпира земля,
Село розкинулось в низині, -
Біжить в світи дорога звідтіля.

Моє село - життя колиска,
Єлизаветівко моя.
Ти рідна здалеку і зблизька,
Людьми уславлена земля.

О земляки, мої краяни,
Де б не зустріла доля вас,
В село своє до ата й мами,
Додому вабить повсякчас.

Бо те село - життя колиска,
Єлизаветівка твоя.
Там рідна здалеку і зблизька
Односільчан твоїх сім'я.

Плацдарм
Татові, маминому братику (дядькові Івану) та односільчанам, полеглим на Аульському плацдармі 

Отак, прикрию сквола очі
Й серпанок бачу над Дніпром.
Чи, може, хтось мені наврочив:
В серпанку тім пливе паром.
Отой паром, що переправу
В дитинстві правив на Дніпрі -
Із боку лівого на правий.
Не плав, а свято дітворі.
Була ще й інша переправа -
В кривавій віхолі... Війна.
Те забувать не маєм права,
Не все сплива, не все мина. ...
І стугонить, дрижить і гнеться,
Аульська плавиться земля.
Плацдарм в снарядах, мінах рветься.
В уяві з татом там і я.
Ось пливемо, а пліт гойднеться
І майже сторч від хвиль стає.
За мить він берега торкнеться,
Вже дна веслом тут дістаєм.
По груди в воду і на берег,
"Вперед! Вперед!" - веде комбат,
І ми крізь вирви і крізь терен,
В приціл гвинтівка й автомат.
Усі біжать, і я між ними,
І поруч мене мій татусь.
Вищать і падають скрізь міни.
Як поміж них я проберусь?
Та біжимо все вище й вище.
Там залізниця - наш рубіж.
Побіля скроні кулі свищуть.
Повітря - хоч ножем розріж.
Не продихнути... Що ж то буде?
Ворожа міна ось летить -
Та й біля тата... Люди! Люди!
І... тиша, досі ще кричить.

Земле моя

Усі твої ми, земле, діти,
Від тебе і до тебе довго йшов.
Блукав світами, ніде правди діти,
Але ріднішу тебе не знайшов.

І ось я твій, маленька Батьківщино,
Старий Дніпро, криниця край села.
Любов моя, незрадная дівчино,
До тебе знову стежка привела.

Вчителю
(З.Я.Затерянській)

У далечінь біжить дорога
В очицях вашого вікна...
А я б сидів біля порога
Й Вас слухав зранку до темна.
Мені, як пісня, Ваше слово,
За ним ітиму знов і знов.
Воно - життя всього основа,
В нім материнська є любов.
Якщо життєвий шлях мій довгий,
Його невтомно весь пройду.
В своє село, в той край медовий
На зустріч з юністю прийду.
Хай як життя, біжить дорога -
Спочатку ладен всю пройти,
Щоб біля Вашого порога
Підтримку, впевненість знайти...
Шкільні дзвінки давно нечутні
На відпочинку й Ви давно.
В серцях Ви наших незабутні,
Хоч не турбують Вас з райвно...
Вас гне донизу час зловісно,
Блукає в пасмах сивина.
Незваний спільник наш незлісно -
Сподвижник нашої вини:
Вини за зморшки Ваші ранні,
За думи з ночі до видна,
Щоб для країни меж безкрайніх,
Зростала б мудра дітвора.
І на землі, для всіх єдиній,
Кріпилась дружбою сім'я.
У вірності крил лебединих
Людьми уславилась земля.
Якщо в життєвій коловерті
Не шлемо вісточки ми Вам,
Ми з Вами, вчителю, відверті,
Тільки за все пробачте нам!

Краю мій

О краю мій, до тебе серцем лину
Де жайвір в небі дзвінкогомінкий,
І де буяння чебрецю, й полину,

І спів дівочий ніжний та дзхвінкий.
Де б я не був, заплющу лишень очі -
Знов бачу переправу і паром.
Багряні сняться ще з дитинства ночі
І заводські заграви над Дніпром.

О краю мій, моя єдина втіха,
В тобі любов і молодість моя.
Ти у житті моїм найважливіша втіха -
Людьми уславлена земля!

Домівка

Дніпродзержинськ лівобережний,
Мов птах випростує крило
І наступає обережноНа моє ріднеє село.

Я іду по межі двох околиць,
Межи містом іду і селом.
В лісосмузі рву жменю шовковиць,
Що садив мій дідусь-агроном.
На розпутті стою, на розпутті -
Десь між містом стою і селом.
Всі стежини отут не забуті,
Шелюги, сон-трава за горбом.
Так стою і вдихаю духмяний,
Повний спогадів степу настій,
І від щастя я майже що п'яний,
Бо всміхаюсь билинці хисткій.
І куди повернути - не знаю.
Кам'янський, а село бачу в снах -
Дотепер слід дитинства шукаю
На м'яких чебрецю килимах.
А чи берегом правим славути
На Аульський плацдарм забреду -
Де відлуння війни досі чути,
Там слід батька-солдата знайду.
Довелось мені жити й за нього -
Він молодший від мене тепер.
Хто не знав свого батька живого,
Та в душі він тживий, не помер.
Придніпров'я, моя ти домівко,
Значить доля у мене така,
Що з Дніпром поріднився довіку -
Він крізь серце моє протіка.