Четвер, 29.06.2017, 16:08
Вітаю Вас Гість | RSS

Єлизаветівська СЗШ

Ми вдячні вам за ще одну весну...
Міні-чат
Наше опитування
Мої улюблені шкільні предмети
Всього відповідей: 375
Прогноз погоди
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Географія сайту
Статистика з 07.12.2015

Flag Counter

Єлизаветівка

Три століття тому від північного кордону безмежних причорноморських рівнин до Тясмину, до тих місць, де Псьол, Ворскла і Оріль вливаються своїми водами у Дніпро, розкинулися дрімучі ліси. Раз у раз ліс переходив у степ. Знахабніла і гонориста польська шляхта після Люблінської унії 1569 року, якою було оформлено остаточно об’єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину Річ Посполиту, посилено почала проникати на українські землі. Захоплення польською шляхтою українських земель вело до повного закріпачення українських селян. Жорстокий соціальний гніт поєднувався з не менш жорстоким національним та релігійним становищем. Одне за одним спалахували народні повстання. Найбільш мужні, рішучі люди йшли у степи південної України й ставали козаками. Центром українського козацтва була Запорізька Січ, перенесена в 1554 році Дмитрієм Вишневецьким із річки Самари за дніпровські пороги. Войовниче козацтво вело активну боротьбу з Кримом та Туреччиною і служило захистом південного кордону. Близькість татар, віроломство і підступність ворога вимагали від козаків особливої пильності. Щоб запобігти віроломному нападові, створювалися сторожові пости. Біля цих постів часто оселялись козаки і навколишні селяни, де вони й вели своє господарство. Особливо великі господарства засновувала козацька старшина. Тому що весною і влітку козаки були на Січі, в походах, а взимку займались господарством, їх поселення так і називалися – зимівники. Один із таких зимівників виник на місці теперішнього села Кирилівки в кінці ХVІ ст.. Відомо, що Курилівка – дуже давнє запорізьке поселення. Володарі його Куриловичі, які були в близьких стосунках із Завадовськими, яким ця місцевість почала належати у ХVІІІ ст.. У першій половині ХVІІІ ст.. власником земель на лівобережжі Дніпра був Яків Васильович Завадовський. Він називав дану місцевість своєю вотчиною, що вказує на володіння цією землею здавна. Завадовський турбувався про подальше розширення своїх земель, свого господарства і в середині ХVІІІ ст.. поряд із Курилівкою почало швидко зростати друге поселення – Бригадирівка. Воно називалося так тому, що Завадовський був військовим і мав чин бригадира. Це село було вже загальновідомим до 1767 року, про що свідчить наявність своєї церкви Покровської. В дрібних селах і слободах своїх церков не було. Бригадирівка стояла при самому Дніпрі на низькому і сирому місці. Навесні при розливах Дніпра село заливало водою. Це ж траплялось і восени, коли йшли великі дощі. Також було оточене пісками і в суху погоду землі засмічувались пісками. Все це створювало значні труднощі і непевність у веденні господарства. У зв’язку з цими несприятливими для життя умовами, селяни поступово залишали старі місця і відходили далі від Дніпра. За рахунок переселення людей з Курилівки та Бригадіривки до річки Чаплинки, там швидко зростала слобода Петриківка. Але значна частина населення Бригадирівки і Курилівки обрали собі місце проживання далі від Дніпра на більш підвищеній і зручній місцевості. Перші селянські хати витягнулись довгою лінією над річкою Бовтівкою. А далі широко розкинулась болотиста місцевість Чарикомиші. Сам Завадовський, перебуваючи в діючій армії, зайнятий службою, доручив управління вотчиною своєму підданому Олексію Виноградському. Виноградський закінчив церковно-приходську школу в селі Курилівка і взагалі відзначився спритністю. Старшим прикажчиком, він звернув головну увагу на заселення в «завадовщині» нової слободи. Побудувавши нову слободу, заселив її осілим населенням. Затим звернувся до Завадовського з проханням дати назву заснованій у 1772 році новій слободі, а також дозволити йому побудувати церкву, перенісши її з покинутої Бригадирівки. Завадовський побажав, щоб село було назване Єлизаветівкою.очевидно, на честь імператриці Єлизавети, за правління якої він зробив кар’єру. В 1783 році в Україні було запроваджено подушний податок і в зв’язку з цим проведено загальний перепис населення. З травня 1783 року вийшов указ, за яким кожен селянин залишався на місці проживання і в тому званні, де і як записаний за останньою ревізією. Цей указ вводив кріпосне право в Україні, яке вже до цього оформилось по всій російській державі. Розуміючи необхідність постійного духовного впливу на селян, Завадовський в 1785 році закінчив будівництво церкви в селі. Таким чином, у другій половині ХVІІІ ст.. село Єлизаветівка перетворилось на типовий кріпосницький маєток. Селяни змушені були виконувати тяжкі повинності на користь поміщика і церкви. Кінець ХVІІІ ст.. і перша половина ХІХ ст.. – період найжорстокішої кріпосницької експлуатації селян в Україні. Кріпосницький гніт ставав все тяжчим для єлизаветівських селян. Чимало їх тікало з Єлизаветівки до Петриківки, яка була вільним державним поселенням. Князь Потьомкін заборонив приймати в общину прийшлих людей. Поміщики вдавалися до насильства. Завадовський захопив силою родючі чорноземні ґрунти на схід від Петриківки, збільшивши свої володіння. В першій половині ХІХ ст.. селяни Єлизаветівки потрапили до нових власників Барятинських. У 50-х роках ХІХ ст.. маєток належав Олімпіаді Барятинській. Головною формою експлуатації селян у маєтку Барятинської була панщина. Становище єлизаветівських селян ставало нестерпним. Панщина досягла 4 і навіть 5 днів на тиждень. Крім цього, необхідно було платити оброк та виконувати різні натуральні повинності – перевозити своїм тяглом дрова, камінь, ремонтувати мости, церкву тощо. Селяни платили церкві десятину, обробляли 120 десятин церковної землі. Таким чином, церква теж була експлуататором, привласнюючи працю селян-кріпаків і продукти їхньої праці. За найменшу провину селян сікли різками, заковували в кайдани, віддавали в солдати, а служба в армії тривала 25 років. Сама Барятинська в маєтку не жила, а лише наїжджала час від часу. Вона постійно мешкала в Петербурзі, а селяни були віддані на повну сваволю управляючого, німця Гофмана. Прояви класової боротьби, її загострення були тим сильніші, чим більше селяни розорялися панщиною, роботою, непомірними поборами, здирством поміщиків та чиновників. В Україні масового характеру селянські заворушення набули в 1855-1856 роках, які відомі під назвою «Київська козаччина» та «Похід у Таврію за волю». У маєтку Барятинської класові протиріччя теж надзвичайно загострилися і селяни були готові до повстання. Цим пояснюється сила і довготривалість селянського руху в маєтку Барятинської і, зокрема, в селі Єлизаветівці проти кріпосницьких пережитків під час реформи 1861 року і в пореформені роки. У 1865 році відбувся новий виступ селян, під час якого було вбито помічника управляючого маєтком Ковальова. Повітові та губернські власті добре розуміли, яку небезпеку являє собою рух селян в Єлизаветівській волості та в багатьох селах повіту. На кінець 1865 року хвилювання селян охопили значну територію, на якій нараховувалось близько 10 000 ревізьких душ селян. Втративши реманент, худобу, продані за недоїмки, переконані в тому, що виконання викупного договору призведе до остаточного розорення і зубожіння, селяни не припиняли боротьби. А коли губернатор розпорядився провести новий продаж селянського майна на недоїмку, селяни озброїлись, чим могли, і не допускали до села чиновників, які приїхали для опису майна. Про події в Єлизаветівській волості стало відомо Олександру ІІ. У звіті шефа жандармів царю багатьом фактам давалась неправильна оцінка. Виступи селян чиновники ІІІ відділу пояснювали випадковістю, утисками волосного старости, бездіяльністю і неоперативністю мирового посередника і тому подібне. Але заворушення селян у маєтку Барятинської, які тривали до 1866 року, показують, що основною їх причиною була ненависть селян до феодально-кріпосницького гніту і до намагання поміщиці та державної бюрократії зберегти кріпосницьку експлуатацію в дещо зміненому вигляді. Виступи в маєтку Барятинської мали багато спільних рис із селянськими повстаннями в інших селах України і селянським рухом взагалі. Їм також були властиві стихійність, розрізненість, відсутність єдиної програми дій. Після реформи в селі міцніше пускали коріння капіталістичні відносини, які вели до крайнього зубожіння селян і до так званого «розселянювання», тобто перетворення селян-власників у неімущих чи мало імущих батраків. Садиба і польовий наділ землі становили в середньому три десятини в той час, коли селянській сім’ї для більш-менш терпимого життя потрібно було б п’ять десятин землі. Отже, найтяжчим злом для селянина було малоземелля. Багато поміщиків не могли пристосуватись до потреб капіталістичного розвитку, який вимагав інтенсивного сільськогосподарського виробництва, застосування машин і вільнонайманої робочої сили. Вони продавали свої землі. Так, у 1839 році було оголошено про продаж понад 30 тисяч десятин землі поміщика Завадовського. Після лютневої революції в Єлизаветівці селяни розігнали волосне правління. З великим піднесенням вони зустріли звістку про повалення династії Романових. У березні 1917 року створено тимчасовий селянський комітет. Єлизаветівські селяни швидко перейнялись революційними більшовицькими настроями. Це пояснювалось тим, що багато селян були робітниками Дніпровського металургійного заводу в Кам’янському і частина з них, виконуючи доручення більшовицької організації Кам’янського, вела пропаганду серед селян. У селі на зустрічах часто виступали агітатори з Кам’янського. Восени 1917 року в Єлизаветівці було створено об’єднану партійну організацію сіл – Єлизаветівки, Курилівки, Миколаївки, Паньківки і Попово-Балівки. До її складу увійшли: П.М.Бажан, Я.Г.Сосна, А.І.Сосна, Т.С.Невстакай, П.Н.Кремінь, Н.П.Кругляк. всього в організації налічувалося 15 комуністів, які в майбутньому стали організаторами партійних і комсомольських організацій у своїх селах. Петро Миколайович Бажан створив основи партизанського загону, де до прибуття майбутнього командира Лантуха уже нараховувалось близько 120 партизанів. 27 грудня 1917 року над селом було піднято червоний прапор на знак встановлення радянської влади в селі. Загін єлизаветівських партизанів брав активну участь у роззброєнні контрреволюційних козачих частин, які йшли з фронту через Катеринослав на Дон і Кубань взимку 1918 року. В цей час Центральна Рада звернулась за допомогою до німецького імперіалізму і австро-німецька армія вступила на Україну. У квітні 1918 року Катеринославщина була окупована німцями. Великий німецький загін вступив у село. Окупанти реквізували у селян 250 коней, багато худоби, зерна і примусили везти все це до Катеринослава для відправки в Німеччину. Німці намагалися знайти сліди партизанів, аби знищити партизанський загін. Німцям вдалося захопити молодих партизанів – Корнієнка і Мельника. Але вони нікого не видали, не видали ворогам своїх товаришів і загинули як герої. Після свого відступу німці залишили в селі гайдамаків, так звану варту. Партизанський загін базувався в дніпрових плавнях, де готувався до вирішальних боїв за звільнення села. Партизани мали міцні зв’язки з підпільниками Катеринослава, і особливо Кам’янського. Для зв’язку з підпільною більшовицькою організацією Кам’янського було послано партизанів Кругляка і Невстакая. Єлизаветівські партизани одержали з Кам’янського зброю, боєприпаси і, виконуючи наказ катеринославського губ ревкому, почали рішучі воєнні дії проти варти. Бій із німцями відбувався на підступах до станції Баглій. Опір ворога було зломлено і він склав зброю. Тяжкий був 1919 рік в Україні. Добровольча армія Денікіна, захопивши більшу частину України, наступала на Москву. Вся Країна Рад піднялась на боротьбу з денікінцями. На Катеринославщині, зайнятій денікінцями, в червні 1919 року розгорілась партизанська війна. 30 грудня 1919 року від денікінців було звільнено Катеринослав. У звільненні міста брав участь і загін єлизаветівських партизанів. Все населення проявляло постійну турботу про своїх земляків. Радянська влада на селі забезпечувала перетворення в життя декретів радянського уряду, організовувала перехід села до нового життя. В центрі уваги постало питання про конфіскацію поміщицької землі та передача її селянам. Декрет про землю було впроваджено в життя протягом 1921- 1922 років. Землі Урусова, Завадова було передано малоземельним селянам. У 1919 році Петро Миколайович Бажан зібрав кращу частину бідняцької молоді і створив комсомольську організацію. Перші комсомольці Ф.Чепурко, Оксана Товстоп’ят і їхній товариш І.А.Литвин були активними борцями за нове життя на селі. З метою згуртування селян і поступового переходу їх до соціалістичних принципів життя в 1923 році була створена споживчозбутова кооперація. Велика увага приділялась підростаючій молоді.в 1925 році було створено піонерську організацію, над якою взяли шефство комсомольці. З ініціативи П.М.Бажана будинок, збудований у 1900 році, де розміщалось волосне управління, в 1926 році передано середній школі (9 грудня 2000 року школа відзначила 100-річчя). У середині 20-х років село стояло на порозі великих змін. Восени 1930 року в селі було створено два колгоспи – «Комінтерн» і «Комунар». Заможнішим і культурнішим стало життя єлизаветівців. Обидва колгоспи з розвитку тваринництва і птахівництва в районі займали одні з перших місць. Мали добрі показники і в рільництві. Але мирне життя радянських людей було порушено німецьким фашизмом. З перших днів війни доросле чоловіче населення Єлизаветівки було призване в армію. Багато єлизаветівців пішло на фронт добровільно. Не покладаючи рук, працювали для фронту жінки і підлітки. Все ближче до села наближалась лінія фронту. Щоденно жителі села виходили працювати на спорудження оборонної лінії на лівому березі Дніпра. У вересні бої відбувались зовсім поруч села. 26 вересня 1941 року Єлизаветівка тимчасово окупована німцями. Настав час свавілля окупантів та їх прислужників – поліцаїв. У спогадах односільчан найжорстокішим був поліцай Немазаний. У фашистську Німеччину почали забирати молодь – хлопців і дівчат. Зі спогадів Галини Петрівни Нетребко: «Вже на початку весни 1942 року німці почали відправляти хлопців і дівчат на батрацькі роботи. Всім, кому вручили повістки, везли бричками, запряженими кіньми, в Дніпропетровськ на залізничну станцію. Але перед цим усіх завозили в Петриківку на медогляд. Я отримала п’ять повісток, але кожного разу дорогою до Дніпропетровська втікала. Одного разу по дорозі з Балівки втекли з Гришею Горденком. Ховались у бур’янах за селом. Мене поліцаї жодного разу не знайшли, бо я ховалась, як вони заходили, як вони заходили, в димоході печі. Ховалась і в сусідів у шалаші, де вони зберігали сіно і солому. Переховувала мене і сім’я Кременів. Гришу Горденка поліцаї впіймали. Він зник і ніхто не знає, де він подівся. Отримала я шосту повістку. Домовилися з Марією Василенко утекти з поїзда, якщо вдасться. На станції у Дніпропетровську з воза усіх відправили у вагон. Наш їздовий поїхав з вокзалу. Німець стояв на землі біля дверей вагона. Я і Василенко вийшли з вагона. Всі свої речі лишили у вагоні. Поліцай побачив і закричав: «Wohin?» Ми показали, що хочемо в туалет. Німець відвернувся. На наступній колії стояв поїзд. Ми швидко пролізли під вагоном цього поїзда, там ще один, ми під ним знову проскочили і вперлись у кам’яну стіну, якою обгороджено вокзал. Нас побачив чоловік, який щось там робив. Він до нас: «Дівчата, скоріше ідіть сюди, бо побачать німці і постріляють вас!» Показав нам замаскований отвір у стіні і ми опинились на привокзальній площі поміж багатьох людей. Ми були в безпеці… Пішли ми до брата Василенко, який жив у гуртожитку. Той дав нам грошей і провів до поїзда. Приїхали в Кам’янське, а далі уже все знайоме… Так добрались до села. Отримала я і сьому повістку. Цього разу я скористалась порадою одного чоловіка. Викопала корінь хрону, натерла на тертушку. Потім лягла на підлогу на живіт. Менший брат сів на спину, а старший дряпав мені шкіру на лівій нозі. А як там шкіра була подряпана, поклала потертий хрін на чисту ганчірку і приклала до подряпаної литки, та й зав’язала. Біль був настільки нестерпний, що не змогла заснути ні на хвилину, але терпіла до ранку. Нога за ніч розпухла, а на місці проколених пухирців з’явились великі нариви, повні гною. Коли привезли на медогляд, на ноги не могла нічого взути, то одягла галоші. Ліву ногу обмотала марлею. Зайшла в кабінет до лікаря. В кабінеті їх двоє – німець і український лікар. Німець глянув на обмотану ногу і запитав: «Was?» Я розв’язала і показала ногу. Німець глянув і голосно закричав: «Wek!» Петриківський лікар звелів підійти до нього. Він оглянув ногу і написав лікареві в Єлизаветівку, як її лікувати. Той чоловік, що радив як зробити хворобу, сказав, як і вилікувати її. Треба було рани змащувати соняшниковою олією. Нога загоїлась». Більше до Німеччини дівчат не брали. Радянські війська звільняли території країни. Відома доля ще одного юнака села, котрий від відправки в Німеччину втікав п’ять разів по дорозі до Дніпропетровська, а шостий раз уже з поїзда. На час звільнення села йому вже виповнилось 18 років і його взяли до лав Червоної Армії. Це Іван Федорович Сіданченко. Серед своїх ровесників – Іван Щипка. На прикладі цих двох юних людей – Галини та Івана видно, що єлизаветівська молодь їхати до Німеччини не бажала. А в застінках гестапо в 1942 році загинула перша комсомолка села Оксана Григорівна Товстоп’ят. Але в селі усі вірили в Перемогу. На різних фронтах билися з ворогом земляки-односельчани. Обороняючи Москву, загинув І.Н.Чехута. У битві на Волзі під Сталінградом брав участь О.Бажан. У битві за Дніпро смертю героя загинув Г.П.Шкуренко. На дорогах війни загинули всі дорослі чоловіки з родини Литвинів: Степан Корнійович Литвин, його племінники, сини брата Макара – Федір, Юхим, Іван та двоюрідний брат Яків Сергійович Литвин. 25 вересня 1943 року було радісним для жителів Єлизаветівки, вони зустрічали воїнів Червоної Армії, які звільнили село від окупантів. Разом із бійцями на фронт ішли жителі села. Серед них вищезгаданий Іван Щипка та сімнадцятирічний комсомолець Василь Потапенко. В складі військового підрозділу Потапенко форсував Дніпро, загинув у бою за село Романкове. На Аульському плацдармі загинув і Іван Сіданченко. Багато єлизаветівців полягло в боях за час війни. Та дехто дійшов і до Берліна. На фронти Другої світової війни від Єлизаветівки мобілізовано 934 чоловіки. 427 з них загинули, а решта – здоровими чи покаліченими – повернулись до народного господарства – хто в рідне село, а хто туди, де знайшов собі долю… В пам’яті односільчан, особливо західної, комінтернівської половини села, навічно залишились два побитих, понівечених війною фронтовики-односільчани. Це Олександр Андрійович Скічко – 1926 р.н., якому війна пошкодила очі і позбавила зору. В селі його інакше як Шура Скічко не називали… І його сусіда, товариш – старший товариш по нещастю Савелій Титович Лиша – тяжко поранений у груди, ногу і руки. Сава Титович із його козацькою статурою і здоров’ям вижив. Ледь не ампутували ногу, не дав згоди. Вона йому не згиналась, а пальці рук (які гладили дітей, пестили землю, варили метал на Дзержинці в Кам’янському) не розгинались… Ця спільна для воїнів-земляків доля поєднала їх на велику чоловічу дружбу. Їхня взаємодопомога між собою для односільчан була зразком і викликала захоплення і повагу до них. І хоч Шура Скічко був незрячий, але лишався активним громадським діячем, особливо з патріотичного виховання молоді. Проводив зустрічі-бесіди в школі і там, куди його запрошували. І скрізь його супроводжував Сава Титович. Їм було що розповісти. В бесідах вони доповнювали один одного. …Ідуть селом рука об руку двоє почесних поважних воїнів. Зустрічні чемно вітаються. Шура по голосу впізнає земляків. Зупиняться, розмовляють, пожартують і йдуть далі, куди їм треба. А люди з любов’ю і шаною супроводжують ветеранів своїми поглядами – оцих двох велетнів і духом і тілом. Сліпим повернувся в село ще один воїн – Гнат Лаврентійович Кільчінський, 1904 р.н. Тяжко, морально тяжко людині відчувати себе тягарем для рідних… І Гнат Лаврентійович прагнув бути хоч чимось корисним. Досі перед очима стоїть те намагання Гната Лаврентійовича: бачу, як він в огороді поле кукурудзу… Навкарячки, із сапкою без ручки в руці, напомацки, знайде стебельце, рукою кукурудзину тримає. А другою рукою обмацає навкруг, нащупає чи є бур’янець, а потім сапкою навколо руки зі стебельцем рослини обведе і зріже бур’янець та підпушить ґрунт. Потім обережно, аби не зламати стебло рослини, повзе до іншого кущика… Болісно бачити таку роботу! А Гнату Лаврентійовичу – так жити… Стою було біля нього: - Дядьку Гнате, - питаю його, - розкажіть мені, як ви з татом воювали, як він загинув? - Для чого тобі це, сину? – відповідає дядько Гнат, - немає батька твого, загинув. А мамі розповів усе. Від мами і я дізнався… … Липневого ранку, вже 1979 року, до сільського Будинку культури зійшлися ветерани війни і праці. 107 колишніх солдатів і офіцерів Радянської Армії зібрались на запрошення райвійськкомату: військовий комісар району В.М.Левченко має вручити державні нагороди. Суворі обличчя помережані зморшками, вкриті сивинами голови. Зійшлися ті, хто відстояв Батьківщину в боях, здобув Перемогу над фашизмом. Нелегко вже ветеранам ходити селом. Тому вони радіють такій нагоді – побачитись, поспілкуватись. Жартують, кепкують один з одного, як підлітки… Поміж тих, кого особливо радісно зустрічають, кавалер двох орденів Слави Омелян Микитович Шостак. Воїн-розвідник брав участь у боях за визволення рідного Придніпров’я. Пам’ятає ті бої, а тому вносить поправки до літопису звільнення Придніпров’я. Тут передовик сільського виробництва, бригадир комплексної бригади Олексій Федорович Патлаха – воїн-стрілець 248-го полку 31-ї стрілецької дивізії, яка брала участь у визволенні села, а затим у форсуванні Дніпра і в боях на Аульському плацдармі. Тут і воїн тієї ж дивізії, але сусіднього полку, зв’язківець Іван Васильович Савченко, колгоспний агроном і громадський діяч. І решта присутніх – визволителі рідного краю. Комісар Шевченко вручив ветеранам медалі «60 років Збройних Сил СРСР», розповів про інтернаціональний подвиг Радянської Армії, учасниками якого були і присутні ветерани. І вже на липень 2006 року ветеранську організацію села очолює фронтовик, учасник бойових дій – Іван Васильович Савченко. На цей час воїнів-фронтовиків у селі лишилось тільки 19… Один за одним вони пішли у вічність. Вічна їм пам’ять! На все село нині тільки шість солдатських вдів. Це Марія Сидорівна Паталашка, Мотрона Василівна Дробот, Ганна Юхимівна Кабаченко, Домаха Карпівна Білоус, Марія Василівна Комарова, Наталія Климівна Шукало. Жінки підняли самотужки, вивели у світ своїх дітей, відбудували село. Це живі свідки того лихоліття, яке довелось пережити нашій країні. Ветеранська організація села при підтримці сільської ради, її виконкому, не залишають вдів, як і фронтовиків, без уваги, чим можуть, допомагають, як-то: допомога в придбанні палива, оранку огороду, а то й з продуктовим набором, відвідини на дому. А ще в сільській організації ветеранів 236 учасників війни – ветерани праці. Їм дісталась доля відбудови народного господарства, свого села. Вистояли… Нині ведеться робота зі створення комісії по роботі з такою категорією пенсіонерів – ветеранів праці, як «Діти війни». Вони за віком уже увійшли в категорію пенсіонерів – ветеранів праці. Ось про одну з них. Десь, тепер уже далекого, 1960 року в село за розподілом приїхала молодий спеціаліст – ветлікар, Раїса Михайлівна Зуб. В роки війни на території села дислокувавсь польовий хірургічний госпіталь 212, який входив до складу 46 Армії 111 Українського фронту. Розміщувався він у приміщенні колгоспної ферми. У роботі госпіталю брали участь багато жителів села. Госпіталь рухався за фронтом через Україну, Румунію, Угорщину, Австрію, Болгарію, Чехословаччину, брав участь у визволенні від німецько – фашистських загарбників нашої області, села Єлизаветівки. Тут надали допомогу 35 тисячам солдат та офіцерів Радянської Армії. За що працівники госпіталю були нагороджені орденами та медалями. У 1975 році учням школи вдалося зібрати матеріал про бойовий шлях госпіталю. Вони зробили запит у Центральний архів МО СРСР і отримали відповідь. Було встановлено імена працівників госпіталю і налагоджено з ними листування. Начальником госпіталю був майор Агаджанян Герасим Іванович, замісник начальника по політчастині був Таганов Кирило Миколайович. Начальником 1 хірургічного відділення був майор медичної служби Трофименко Трохим Дмитрович. Працював у госпіталі хірургом лікар Ніколашвілі Олексій Іраклійович. У школі зберігаються матеріали листування. 8 Травня 1977 року в Єлизаветівській СЗШ відбулася зустріч з працівниками госпіталю. На зустрічі були присутні 17 працівників госпіталю та письменник Карплюк М. А., який у повісті «Ганка» описав бойовий шлях працівників 212 госпіталю. Велика Вітчизняна війна тривала чотири роки. .Ідучи в пекло, наші солдати, виховані у патріотизмі, вірили, що несуть визволення всім. 65 років минає з часу закінчення тієї кривавої війни, а події й досі залишаються живим болем для багатьох ветеранів, що були учасниками війни. Вони живуть серед нас, в їхніх серцях і досі живе те, чого , на щастя не знає більшість з нас, не знає того, що довелося пережити їм.

Вітаємо Вас на нашому сайті!
Наша адреса
51831
Дніпропетровська обл.
Петриківський район
село Єлизаветівка
Центральна площа,3
тел. (805634) 23116
elisshkola@i.ua
Національно-патріотичне виховання
Діти України за здоровий спосіб життя
Пошук
On-line годинник
Календар
«  Червень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930
Календар свят

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання


Новини освіти

Copyright MyCorp © 2017
Конструктор сайтів - uCoz